Байдужий блог

Я ніколи раніше не підбивала підсумки року, і от тепер думаю, що дарма. Адже з часом деякі події просто забуваються, а деякі губляться в часі і вже важко згадати, чи це було в цьому році, чи в минулому, не кажучи вже про події кількарічної давнини. І рік, що минає, поступово втрачає своє обличчя, хоча здавалося, що такий яскравий відрізок життя неможливо ні забути, ні сплутати з чимось іншим... Я ж не даремно проживаю ці роки, щоб так просто відпускати їх в забуття! Тож постараюсь виокремити моменти, які відрізняють 2010 від інших...

Безсніжна київська зима - це депресивне явище. Але все ж краще за львівську ожеледицю :) Основною моєю задачею в столиці була зміна фото в паспорті. Я дуже хвилювалась, чи встигну пройти цей бюрократичний квест за 4 дні... В середу пішла в ЖЕК, там все таке радянсько-облуплене, 5 віконець паспортистів з чергами, і в жодному немає моєї адреси. Вистояла найменшу чергу, щоб дізнатись що мені треба не сюди, а в паспортний стіл. Я добре знаю, де паспортний стіл - я там робила закордонний паспорт. Приїжджаю туди, але не можу зорієнтуватись - наче вулиця та, але будинку нема. Його знесли. Опитавши перехожих, дізналась, що паспортний стіл перенесли в новобудову поруч. Йду туди, а там середа не приймальний день :( Наступного дня поїхала туди знову, готуючись до найгіршого. Добре хоч в цьому будинку не було гнітючого відчуття радянської бюрократичної установи - тепло, чисто, просторі світлі коридори, кабінети замість віконечок. Знайшла самий підходящий кабінет - "видача паспортів" - і

Назбирався матеріал на новий випуск! Як я люблю ці глюки підсвідомості :) Ваша фетровая собака Было обещано общее белое существо С чудесно моргнувшим миром Їх діло висить для верби Чоловік взяв та й поширив кошеня Ручка гниє наверх, а от оборонний позитив - мушка! И это, за своими словами, он называет величиной в размерах? Цікаво, доречі, що іноді такі фрази з'являються в голові, коли я не сплю. Я їх не вигадую, це більше схоже на випадково підслуханий уривок розмови незнайомців. Просто речення виникають в свідомості, і щоразу дивують мене своєю безглуздістю :) Наприклад: Черносливные очи твои Мраморно-курносый убийца Сонні цитати-1 Сонні цитати-2

Ось і настала вона, сніжна і сіра зима... За тепле півріччя вона майже забулась, аж ось знову нагадала про себе. Ні, я знала, що зима скоро настане, але чомусь вона завжди застає зненацька, і я знову дивуюсь снігу. Сніг!.. такий справжній - білий, легкий, вологий, падає на вікна і розтає краплинками. Зима триватиме ще довго - аж до весни. Як згадаю про весну, то здається вона настане через дві зими підряд. Це так довго, і від цього сумно... І всю зиму я чекатиму весну, і радітиму їй як вперше. Та як же це буде нескоро... Але і взимку бувають сонячні дні і, сподіваюсь, мене тоді не буде вдома ;)

Мала сьогодні таку ситуацію: збиралась поїхати з подругою в Олесько, та у неї раптово змінились плани. А погода така хороша, і я вже зібрана для поїздки, чому ж втрачати таку можливість? Я ж можу поїхати сама! Ну але не в Олесько, а кудись де ще не була. Наприклад, в Щирець і Комарно - і недалеко, і цікаво, і маршрутки мають ходити від вокзалу, мені якраз по дорозі. Прийшла на автостанцію, а потрібної маршрутки нема. Розкладу теж нема. Скрізь великі черги... Походила я, походила, розгубилась і розхвилювалась та й поїхала додому. А чому, чому розхвилювалась? Адже якби я була не одна, то неодмінно щось би вигадала - знайшла б платформу з потрібним напрямком і трохи почекала. Коли я їду з кимось, навіть якщо відповідальність за поїздку на мені, то не хвилююсь і не гублюсь, почуваю себе адекватно і спокійно. А коли одна на вулиці, то почуваюсь беззахисною. Можливо, причина цьому - соціофобія? От якби не було на вулицях людей крім мене, то думаю спокійно кудись могла б поїхати одна. Попут

Цілий тиждень пролетів так непомітно, поки у мене гостювала сестричка з Києва! Ми з'їздили в Золочів, щоправда з погодою не пощастило і повертались вже під дощем, зате в замку ми були єдиними відвідувачами :) Тільки ціна на фотографування засмутила - 20 гвн це забагато... З приємного - гарячий чай з термоса в "китайській" альтанці і фотосесія кізоньки на фоні бастіону. Зводила Іру в Дім Легенд, тепер це наша улюблена львівська кнайпа, надзвичайно ідейне і затишне місце. Одного холодного вечора зайшли в гості до Каті і Саші на три партії в Каркассон і 2 партії чаю :) Я жодного разу не виграла, але погрались класно. Нові львівські знайомі - це добре :) Найяскравіший спогад за цей тиждень - годівля голубів перед оперним. Якось під час прогулянки побачили, як люди годують птахів насінням, а ті сідають їм на руки і літають навколо. Пофотографували їх, а наступного разу теж взяли насіння - і вийшла чудова фотосесія Іринки-повелительки голубів :) Дуже весело провели час!

"Не висловлюйте своєї точки зору і не давайте порад, якщо вас про це не просять". Сатанинська Біблія Моїм девізом у відносинах з людьми є "Поводься з іншими так, як хочеш щоб поводились з тобою". Звісно, в силу мого світогляду і характеру це не завжди вдається, але я стараюсь. Нещодавно додався ще один девіз, який я собі нагадую, коли починаю за когось хвилюватись - "Кожна людина має невід'ємне право власноруч занапастити своє життя". Якщо повнолітня людина приймає якісь рішення і не питає поради - це її право і я не маю втручатись, навіть якщо ці рішення здаються мені хибними. До таких думок мене мимоволі привчає подруга, якій не подобаються деякі ситуації в житті, але вона терпить і нічого не змінює. Звісно, я її люблю і хвилююсь за неї, одразу хочеться допомогти вирішити її проблеми, але я кажу собі "це не твої справи, у тебе своє життя, у неї - своє". Я б не хотіла, щоб мені вказували що робити. Запропонувати допомогу - це одне, але нав&

За все хороше в житті християн відповідальний бог, за погане - диявол, а самі вони лише покірно приймають свою долю. Вони можуть хіба що помолитись, щоб бог їм допоміг, але і тут нічого не ясно - якщо сподівання здійснюються, треба дякувати богу, якщо нічого не відбувається - шляхи господні непізнанні, якщо ж стане гірше - це козні диявола, і знову від самих християн нічого не залежить. Якщо буде воля божа, то все буде добре, якщо ж ні... ну, що тут зробиш? Людям спокійніше живеться, якщо перекласти відповідальність за своє життя на плечі міфічних істот і сприймати кожну подію як їхнє волевиявлення, не маючи на це абсолютно жодного впливу. Як можна довіряти таким людям?..

Фотографи-мандрівники часто знімають звичайних перехожих або прості вуличні сценки, і ці кадри виходять такими живими і колоритними, вони доповнюють подорожній фотоальбом, а отже і спогади про мандрівку. Я дивилась на такі фотографії і заздрила, бо я не фотографую випадкових людей. Але... що мені заважає почати? От, цього літа пробувала направляти об'єктив на нічого не підозрюючих жертв :-) Чернівці, дівчата на подвір'ї церкви

Сьогодні я постарішала ще на рік. Хоча друзі стверджують, що за останні 5 років я не змінилась, та все ж помічаю нові неприємні деталі у власній зовнішності... І так незвично розуміти, що сучасна молодь - це вже не мої однолітки. Ну але це помітно, мабуть, тільки мені :) Кілька уривків з подорожей цього літа: Галич, тітонька на вокзалі: - А скільки тобі років? 20 вже є? - Навіть трохи більше - Більше?! 22?.. Та ні, нема :) Вінниця, робітник церкви каже хлопчику-помічнику: - Розкажи дівчатам про церкву. Та не соромся, це ж твої однолітки! Дівчата, ви в який клас ходите, восьмий? Водій попутки до Збаража: - І ви оце самі подорожуєте? Вам хоч по 18 років є? Якщо хтось ще зазирає на цей блог крім моїх Байдужих прихильників - спробуйте вгадати, скільки мені виповнилось ;)

Сьогодні виповнилось рівно 6 років з того дня, як ми з чоловіком познайомились :) Шість років - це одночасно і багато і мало: здається що знайомі все життя, але час летить так швидко, коли щасливі... Я познаходила старі фотки... ми там такі смішні :) 2004 (фоткаємо самі себе на нашу першу мильничку)

Одного весняного дня я задумалась: чи надихнула когось поезія вогонів на таке абсурдне і смішне віршування? Мають же бути такі приколісти серед прихильників творчості Дугласа Адамса ! Пошукала в інтернеті - немає (на укр. та рос. мовах). Дивно... Доведеться самій вигадувати! Ця ідея не давала мені спокою до вечора, а наступного ранку ми з чоловком вже невпинно сміялись, римуючи на ходу вигадані та перекручені слова: Корчеясь и шморгавля, Я брюхопутствую порой. Бохрезленно лукавля Хорячпонуться бы с тобой! Корбачнись бухром напоследок! Не то тебя облосключу, Чтоб дражки завихрелись, Курдуплись досхочу! За что мне хляпать на ветру, Коль я приду к тебе к утру, И будешь знать, посмердный хлыщ, И о последствиях не хнычь! Коль смерклась вся блювотная фляндрилья, О рохканье не смей мне хрюпотать! Возжажду глюповений мерзных гнилей, Чтоб не обрязгла впредь твоя кровать! Я буду глупым гризлем громко грякать О том, что мне сопляется с трудом, И гримлик гнойный мне пропю

Поїхали ми в неділю туди, куди я давно хотіла - в Сокаль і Белз. Та ще й не в просту неділю, а Зелену. Всю дорогу до Сокаля я дивилась у вікно. Багато сіл затопило після дощів - будинки віддзеркалюються у своїх подвір'ях, бабуся перед хвірткою перевзувається з нарядного взуття (мабуть ходила до церкви) у високі гумові чоботи, а про те, що вздовж дороги не озеро а поле, свідчать кінчики трави над водою... В усіх населених пунктах помічала святково вдягнених людей, що йдуть цілими родинами в напрямку церкви, та ще й з букетами квітів. Люди, і не шкода вам зривати такі гарні квіти для тих, хто все одно це не оцінить?.. Ну от, приїхали в Сокаль. Ранкова погода - чудова, ідеальна. Трохи поблукали, перш ніж вийти до центру, потім через парк з руїнами синагоги підійшли до церкви св. Миколая XVI ст. Там якраз відбувалось богослужіння. Мою увагу привернула гілка дерева, приставлена до стіни. Нє, я знаю, що за старим язичницьким звичаєм в це свято прийнято все прикрашати зеленню, але нар

Не знаю, як кого, а мене вражають величезні, яскраво-жовті, психоделічні поля ріпака. Я б засмутилась, не сфотографувавши як він цвіте цього року. Тож в суботу - найближчий вихідний і сонячний день - ми поїхали на прогулянку, останнім пунктом якої було ріпакове поле біля села Якторів. Вийшли, значить, на зупинці, і пішли в сторону Глинян. Якісь хлопці біля дороги питають, чи ми не на прощу - кажемо "ні", попутно намагаючись згадати, що таке проща. Йдемо далі... і тут з-за повороту виходить такий натовп народу! Попереду священики, по бокам велосипедисти в спецодязі, а основна частина - молодь. Несуть хрести, співають жалібними захеканими голосами, і їх сотні - до горизонту! Я так перелякалась, що захотіла сховатись за лісосмугою обабіч дороги, чесно :-) Довго, довго ми йшли проти людської течії, як справжні єретики, аж поки не зрозуміли, що до пагорбу, на який хотіли вийти, немає стежки крізь ріпак - тож треба повертатись. Але не приєднуватись же до прощі, правда? Тож чекали

Найсмішніші і водночас найправдивіші твердження про Україну з "Абсурдопедії". Enjoy :) Україна — єдина країна на глобусі України. Населення складається з 48,5 млн. казлів, коториє мішають нам жить, і проФФесора. Проживає 50 % русофобів, 50 % українофобів Грошова одиниця — гривня (гвн) Релігія - голодомор

По поверненню додому після провальної подорожі нас трохи втішило кілька приємних речей: По-перше, ми завітали до чайної крамнички і накупили нових чаїв. Такі покупки завжди приємні :-) По-друге, в понеділок ввечері містом пронеслась шалена гроза - злива, град, грім і блискавки! Це була перша гроза відтоді, як ми стали львів'янами, і я довго на неї чекала. Дощ так шумів по даху, що це було схоже на безперервний грім, вікна застилала вода, ми з чоловіком влаштувались біля протилежних вікон і дивились на блискавки. А коли гроза суцільним масивом пішла далі, я спробувала сфотографувати блискавки, хоча і не розраховувала на успіх. Результат мене здивував - 5 фотографій з блискавками, іноді навіть подвійними! Я собою так пишаюсь :-) І взагалі, повертатись додому у Львів - це так класно! Не їхати, як в Києві, кілька годин в метро і маршрутках, не товктись поміж потних ділових людей, не стояти в заторах, а пройтись пішки по вмитій дощем бруківці, повз старі гарні будинки і костели, повз т

Ще ледве не з минулого року я запланувала на першотравневі свята поїхати в Бучач. Тому, що це одне з моїх улюблених українських міст, і тому, що я була тут взимку і восени, а навесні не була :-) Довго чекала цієї подорожі, розпланувала кожен її день... І ось, нарешті, суботнього ранку старий великий автобус повіз нас зі Львова до Бучача. По приїзді одразу пішли снідати в улюблене кафе "Явір", а потім поселились в найкращий місцевий готель "Альянс", що через дорогу. Все чудово! Тільки о пів на п'яту ранку ми прокинулись від народних пісень десь на вулиці. Хтось щось святкував. Ну то й що, через деякий час "співаки" пішли далі, і ми знов заснули. Вранці коханий сказав, що якщо й наступної ночі не дадуть виспатись, то поїдемо додому. Я посміялась: "та ну, чого б це! Планували подорож на 4 дні, і ніхто нам не завадить це здійснити". За всіма правилами кіно, після цих слів сталось все навпаки... Другий день пройшов насичено: побували в Золотому П

Коли я слухаю нові для себе пісні, вони часто запам'ятовуються разом з тим, що відбувається в цей час навколо. Наприклад, увімкнувши влітку пісню, яку я вперше почула наприкінці зими, мені ясно згадуються пролітаючі над вікнами зграї ворон і сніг на дахах, коли я так чекала щоб він розтав. Самі по собі ці незначні події я б, може, і не згадала, якщо б десь в асоціаціях вони не залишились ілюстраціями до пісні. Так буває і в подорожах - закину собі на плеєр нещодавно скачаний альбом, пісні якого ще не приїлись, і потім пейзажі з вікна маршрутки, запах післядощового повітря, холодна свіжість ранку і інші декорації подорожі з кришталевою ясністю виринають з пам'яті, коли знову чую цю музику. Я помітила це випадково, і траплялось це незаплановано - в ті часи я доволі часто відкривала для себе нові музичні проекти, або скачувала ті альбоми улюблених гуртів, яких у мене ще не було. Та от біда - білі плями на карті моїх музичних вподобань зникають катастрофічними темпами :-) А я вже у

Сонні цитати-1 Сьогоднішній ранок видався надзвичайно плодотворним на сонні цитати: чогось прокинулась на світанку і довго не могла знову заснути, а в голові в цей час складались цілі брєдові розповіді, які одразу ж забувались. Беззмістовні словосполучення потоком лились в мою сонну напівсвідомість... Деякі я встигала записати: Бушевали имперцы со знаками войны Их тошнит непредсказуемое Корабельная язва шумит для нас третьего уха Из головной боли вырываются осколки мяса А песни, в них продиктовано: учёт Безликим, ужасным лицом ты сбил мне ноги своей болтовней P.S. Переважна більшість моїх сонних цитат на російській мові тому, що я виросла в "столиці Малоросії" і більшу частину життя розмовляла виключно російською. От воно і засіло десь в підсвідомості, і звідти видає такі перли, поки мозок спить :-)

Я і не помічала раніше, що маю так мало фотографій з рідною сестрою. Виявляється, ми цікаво виглядаємо разом - такі схожі і різні одночасно

Наприкінці 2008 року я вирішила з'ясувати, що таке сатанізм (вже не пам'ятаю чому). Почитала про ЛаВея та його "Церкву Сатани" в Америці. Знайшла львівський сайт "Організації Сатаністів України", на якому прочитала "Сатанинську Біблію" в українському перекладі. Виявляється, це щось зовсім інше, ніж можна було уявити по назві! І це інше мені сподобалось. Нажаль, при детальнішому перегляді сайту виявилось, що він не оновлювався з 2007 року, а через деякий час взагалі перестав існувати. У 2006 році засновники організації голосно заявляли про себе світу - давали інтерв'ю , запрошували пресу на свої заходи, висвітлювали тему сатанізму на різних форумах. І з тих пір - тиша. Написала листи організаторам, у відповідь отримала службове повідомлення, що цих адрес більше не існує. То що ж сталось? Українських сатаністів розігнали, залякали, заборонили? Чи вони самі закинули це діло, знайшли собі інші заняття та інтереси? Я б хотіла поспілкуватись з ідей

З того часу, як я побачила цвітіння сакури в Мукачевому на травневі свята 2006 року, я мріяла повернутись в Закарпаття і побачити це знову. І поверталась! В наступні два роки ми з коханим здійснювали незабутні велопоїздки від Сваляви через Виноградів до Мукачева якраз на травневі. Але сакури вже не було... Цієї весни, опинившись значно ближче до Закарпаття, ми вирішили спробувати знову, цього разу на тиждень раніше. По звичці, яка залишилась з Києва, я вирішила, що квитки треба взяти на четвер, щоб приїхати в п'ятницю. Так і придбали. І тільки ввечері, в розмові з чоловіком, я зрозуміла - якщо поїзд відправляється зі Львова о шостій ранку, то і прибуває в Мукачево пізнього ранку того ж числа! Я: Доведеться міняти квитки... Він: Та що, хіба ми не вигадаєм як провести ще один день в Закарпатті? .... Виходить, помилятись - це не завжди погано ;) Залишилось сподіватись, що цього разу ми таки застанемо чарівну невловиму квітучу сакуру...

Коли ми подорожуємо влітку в західноукраїнських селах, любимо купувати у селян молоко. По-перше, бо воно дуже поживне і смачне, по-друге - воно на 100% справжнє, домашнє. У серпні 2007 року, в контексті велоподорожі від Тернополя до Кам'янця, ми вперше в житті відвідали Червоногруд . Ті дні видались надзвичайно спекотними, тож в тінистому урочищі під руїнами палацу ми затримались на кілька днів, щоб відпочити. Ввечері чай з термоса закінчився і вранці ми пішли в Нагіряни за молоком. Опитування місцевих жителів привело нас до будиночку усміхненої бабусі. Вона налила нам літрову пляшку щойноздоєного молока і назначила за неї ціну в 3 гривні, здається. Але найменшою купюрою у нас була п'ятірка, а бабуся не мала здачі і ніяк не погоджувалась взяти з нас так багато :-) Вона знайшла компроміс: "давайте я вам наллю ще молока і дам хліба!". Голодні і радісні, ми погоджуємось. Сяюча бабуся несе нам по кухлю молока і по товстій скибці батона з оранжевим повидлом, ми з вдячністю

Нещодавно, читаючи "Лоліту", я спіймала себе на думці, що не засуджую Гумберта, а багато в чому навіть співчуваю. Хоча сучасне суспільство однозначно назвало б його педофілом, а всі правильні батьки вистроїлись би в чергу, щоб вбити збоченця. Тоді я замислилась - якою має бути людина, щоб я її зневажала? І дійшла висновку, що основна риса - глупість (як буде українською?). Такі начебто важливі риси, як характер, коло зацікавлень, соціальна роль, релігія, сексуальні вподобання, політичні погляди - відходять на другий план. Але щойно мені здасться, що людина дурна, я різко втрачаю до неї інтерес, якою б хорошою вона не була, і які б спільні інтереси у нас не були. Мабуть тому у мене так мало друзів :-) Смішна підбірка не стільки дурних, скільки незграбних людішек:

В коментарях до онлайн-тестів на темперамент можна прочитати такі відгуки: "о боже, я меланхолік, це ганьба!", "аби не меланхолік", "як змінити свій темперамент, якщо я меланхолік?" А я - меланхолік-флегматик, кошмарний сон смертних людішек! І нічо, жива-здорова. Просто я не скаржусь на свій характер, а сприймаю себе такою, яка є... і насолоджуюсь життям! В меланхолічному темпераменті, як і в інших, можна виділити свої плюси і мінуси. Особисто для мене вони такі: — Будь-який найменший негатив сприймаю занадто близько до серця — Занадто переживаю через дрібниці, які того не варті — Не можу стримати сліз від романтичної/сумної сцени фільму, пісні, весняної погоди (ненавиджу пл а кати) + Добре відчуваю атмосферу місця/настрій людини + Отримую задоволення від емоцій (у світі Ворхаммер я би поклонялась Слаанеш!) Чи поміняла б я свій темперамент на інший, якби мала таку можливість? Думаю, що ні :-) Бо це була б уже не я. Фрагмент з чудової комедії Bedazzled

Ще в січні львівські знайомі запропонували нам піти разом в театр : бажаний час - початок лютого, бажана вистава - "Амнезія, або Маленькі подружні злочини" , про яку чули найкращі відгуки. В кінці січня з'явився репертуар на лютий, але дні показу "Амнезії" не підходили Христі . Вибрали іншу виставу, купили квитки, а собі забронювали два квитки на "Амнезію" в День закоханих - і символічно, і цікаво подивитись на "тренінг акторської імпровізації". День Валентина почався трохи нетрадиційно (як і всі наші свята) - до 3 години по опівночі я зачитувалась книгою (після чого мені почав снитись демон, що снився головному герою), а коханий грався в Dawn of War. Потім спали до обіду, а поки поснідали-помились-ще поспали (тільки тут ми згадали, що потрапляємо в цільову категорію Дня закоханих, з чим себе і привітали), то вже почало сутеніти, а у нас холодильник пустий і квитки в театр не викуплені... Бігом, бігом, бігом, втоптуючи брудне сніжне місиво в

Нині над Львовом все частіше світить сонечко, з дахів капає, пташечки співають... пахне вологим снігом, що перетворюється на калюжі... і вже не хочеться ховати обличчя від вітру, бо він вже не щіпає морозом, а несе гірську свіжість... Це самий емоційний час року, і саме з цього починається моя весна! Февраль. Достать чернил и плакать! Писать о феврале навзрыд, Пока грохочущая слякоть Весною черною горит. Достать пролетку. За шесть гривен, Чрез благовест, чрез клик колес, Перенестись туда, где ливень Еще шумней чернил и слез. Где, как обугленные груши, С деревьев тысячи грачей Сорвутся в лужи и обрушат Сухую грусть на дно очей. Под ней проталины чернеют, И ветер криками изрыт, И чем случайней, тем вернее Слагаются стихи навзрыд. Борис Пастернак

Серед сотень наших фотографій 2009 року я відібрала 13 найулюбленіших (не обов'язково найвдаліших з художньої точки зору). Почесне перше місце зайняла сама казкова світлина - зліт лебедів на фоні середньовічного замку. Якби треба було обрати лише одне фото року, це було б воно: Наступні фотографії потрапили в цю збірку... ...за імпресіонізм ...за красеня-індика в осінніх Микулинцях ...за безцінну коштовність ...за осіннє полум'я в цьому чарівному місці ...за веселку ...за віддзеркалення ...за балерину :-) ...за повітряну перспективу ...за лелеку-пастуха і літню мрійливість ...за незвичний ракурс. А ну, хто впізнає цей замок? ...за актуальних фотомоделей ...за архітектурно-пташину геометрію А яка з цих фоток сподобалась вам, і за що? ;) Фото-2010 Фото-2011 Фото-2012 Фото-2013 Фото-2014 Фото-2015 Фото-2016 Фото-2017 Фото-2018 Фото-2019 Фото-2020